Причини інфляції - Інфляція та антиінфляційні заходи


Причини інфляції


Оскільки інфляція виникає на грошовому ринку, то її корені необхідно шукати саме в деформації грошового обігу. Вона, зокрема, з'являється тоді, коли центральний (Національний) банк, що представляє державу, проводить помилкову грошову політику, вводячи в обіг надлишкову, тобто незабезпечену товарами масу грошей.


    1. Помилкова грошова політика

Однією з найважливіших стратегічних функцій центрального банку є постачання народного господарства потрібною за даних умов кількістю грошей. Однак ця функція не єдина. Час від часу перед центральним банком виникають й інші поточні проблеми, які прямо не пов'язані з інфляцією. Їх розв'язання також вимагає застосування дійових важелів.

Досвід країн з розвинутими ринковими господарствами показує, що без короткострокової грошової політики важко відвернути економічний спад або зупинити прогресуюче зниження курсу акцій на фондовій біржі. За таких ситуацій центральний банк, як правило, збільшує пропозицію грошей. При цьому знижується їхня “ціна” (ставка банківського процента) і дешевим стає кредит. Він стає більш доступним для підприємців, котрі, позичаючи гроші у банків або на фондовій біржі, можуть використовувати більше прибутку на фінансування інвестицій і наступне збільшення обсягів виробництва і продажу.

Центральний банк має нарощувати обсяг грошової маси і тоді, коли надає позики уряду, який покриває таким чином дефіцит державного бюджету. За такої ситуації кількість грошей, що перебуває в обігу зростає. Припустимо, що швидкість, з якою розширюється грошова маса, не виходить за межі довгострокового ліміту, що забезпечує неінфляційний розвиток народного господарства. За даних умов інфляції немає, оскільки в народне господарство вливається стільки грошей, скільки їх потрібно для обслуговування більшого обсягу товарів. Держава, забезпечуючи це збільшення, побіжно розв'язує і деякі інші свої проблеми, зокрема короткострокове регулювання, обслуговування внутрішнього боргу тощо. Таку політику центрального банку, незалежно від того, яким був безпосередній привід для включення грошових регуляторів, можна вважати правильною і неінфляційною.

Однак частіше бувають випадки, коли держава, намагаючись прискорити розвиток виробництва, або, маючи якусь іншу мету, вдається до експансії, до економічно необгрунтованої грошової політики. У намаганні якнайшвидше розв'язати свої поточні проблеми не гребує засобами, до яких вдається, і підключає центральний банк до застосування будь-яких із них. Легковажне ставлення до довгострокових негативних наслідків інфляційних заходів призводить до того, що фактично втрачається уявлення про справжнє призначення грошової політики. Отже, замість того щоб оберігати господарство від інфляції, центральний банк, насичуючи економіку зайвими грошовими знаками, сприяє її прискоренню.

Перевищення державних видатків над її доходами є одним із найвагоміших чинників інфляції. Якщо бюджет дефіцитний, то, як його не фінансуй, інфляції не уникнути. Але швидкість її наростання значною мірою залежить від того, як саме організоване покриття бюджетного дефіциту. Проблема бюджетного дефіциту є нині однією із найбільш гострих і спірних. Під час її обговорення часто посилаються на досвід різних країн, економіка яких нормально функціонує за 5- і 10-відсотковому рівнях бюджетного дефіциту відносно до ВВП. При цьому, однак, не беруть до уваги таку важливу обставину, як джерела фінансування бюджетного дефіциту в цих країнах, хоча саме вибір джерел фінансування бюджетного дефіциту, а не його розмір сам по собі має принципове значення для функціонування національної економіки.


2.2 Інфляційні джерела фінансування дефіциту бюджету

Бюджетний дефіцит може фінансуватися за рахунок трьох основних джерел: внутрішніх і зовнішніх позик, грошової емісії. У випадку фінансування державних видатків за рахунок позики у приватному секторі кількість товарів та послуг у народному господарстві залишається незмінною і наслідки такої заборгованості залежать від економічної кон”юктури і стану ринку праці та капіталу. За наявності в країні вільних коштів і недостатності попиту на капітал з боку приватного сектора збільшення державних видатків, які фінансуються за рахунок внутрішніх позик, стає чинником, що сприяє економічному розвитку.

Якби український уряд мав змогу поширити серед населення і підприємств державні облігації у розмірах, достатніх для покриття бюджетного дефіциту, то це означало б, що збільшення державних видатків відбувалося б за рахунок скорочення особистого споживання. Такий перерозподіл напрямів використання ВВП не становив би небезпеки для економічного становища України. Результати емпіричних досліджень показують низьку еластичність заощаджень за процентними ставками, отже, малоймовірність істотного збільшення добровільних заощаджень за бюджетного дефіциту. Для зменшення таких заощаджень необхідно проводити інтенсивну і тривалу роботу щодо завоювання у населення довіри до держави і Національного банку.

Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх позик означає виникнення можливості здійснення додаткових державних видатків без обмеження поточного споживання і реальної інвестиційної діяльності приватного сектора. Однак при цьому повернення боргу та його обслуговування відбуватимуться за рахунок майбутнього виробництва, а це потребуватиме у майбутньому відповідного зменшення обсягу імпортованих товарів та послуг.

Необхідно також мати на увазі, що за кредитного фінансування державних видатків відбувається перерозподіл у часі пов'язаного з цими видатками фінансового тягаря, отже, і залучення майбутніх поколінь до обслуговування державної заборгованості. Це навантаження можна перекласти лише в тому випадку, коли йдеться про видатки, ефект від яких настане через певний час. До таких видатків можуть бути віднесені насамперед безперечно рентабельні інвестиції, а також інвестиції в галузі інфраструктури, які завдяки високій продуктивності дають змогу одержувати в майбутньому вищі доходи.

Проблема державної заборгованості має ще й політичний аспект, пов'язаний з боротьбою між законодавчою і виконавчою владою або прагненням парламенту відсунути політичні втрати і наслідки рішень, що приймаються, до наступного законодавчого періоду. Так, фінансування податкових державних видатків за допомогою позик порівняно з підвищенням податків або скороченням витрат викликає менше політичних втрат і незадоволених виборців. Адже в такому випадку немає необхідності в одержанні додаткових бюджетних доходів, отже, і в збільшенні оподаткування, немає ризику конфлікту з будь-якими групами або верствами населення, чиї інтереси будуть зачеплені, що можливе у разі скорочення видатків.


2.3 Мілітаризація економіки

Важливим чинником інфляційного процесу виступає мілітаризація економіки. Коли масштаби діяльності військово-промислового комплексу надмірно зростають, з'являються принаймні три відчутні інфляційні ефекти. Насамперед військовий сектор створює постійне напруження у видатковій частині державного бюджету. Збільшується дефіцит, а за ним – й інфляційний тиск. Припустимо, однак, що державі вдалося зекономити на інших статтях видатків і так відрегулювати свої фінанси, що навіть за умов мілітаризованої економіки дефіцит бюджету виявився невеликим і його роль у розгортанні інфляційного процесу зведена до мінімуму.

Аналіз показує, що в такому випадку інфляція все-таки матиме місце, хоча прийматиме інші, не бюджетні форми. Зокрема, яким би не був стан бюджету, військова економіка все одно поглинає матеріальні, інтелектуальні та інші ресурси, які можна використати продуктивно – для випуску продукції цивільного призначення. Якщо ресурси йшли не туди, де вони реально потрібні народному господарству, то їх розподіл загалом є неоптимальним. Через виникнення диспропорцій дедалі важче не тільки розвивати цивільне виробництво, а й навіть забезпечувати заміну зношеного устаткування, що згубно відбивається на обсязі і динаміці товарної пропозиції. Такий другий інфляційний ефект мілітаризму. Третій ефект виникає тоді, коли зайняті в оборонному секторі виступають на споживчому ринку винятково в ролі покупців, пред'являють попит, але ніяк не сприяють нарощуванню пропозиції.

Все це однозначно свідчить про абсолютну необхідність демілітаризації економіки, без якої інфляції не позбутися. З кожним кроком на шляху конверсії військового виробництва дія зазначених ефектів послідовно послаблюється.


2.4. Монополії і необгрунтовані привілеї

Інтенсивність інфляційного процесу значною мірою залежить від стану ринків, від того, панує там конкурентний режим чи монополія. Практика показує, що інфляція найшвидше прогресує саме за високого рівня монополізації ринків. Хоча монополії самі по собі не починають інфляції, але вони її активно продовжують і посилюють. Щоб зберегти домінуюче положення на ринку, вони намагаються не тільки встановити й утримати високі ціни, але й зберегти розміри виробництва та пропозиції. Це надзвичайно негативно впливає на співвідношення сукупного попиту і пропозиції, збільшує розрив між ними. До того ж монополістичні структури, руйнуючи механізм ринку, знижують еластичність пропозиції за ціною, затягують реакцію виробництва на коливання попиту, тобто продовжують інфляційну нерівновагу. Загалом можна вважати, що хоча інфляція в принципі можлива і в конкурентній економіці, монополізм надає їй додаткового прискорення.

Інфляційний процес в Україні посилювався багатьма діями владних структур. Так, Кабінет Міністрів України у 1993 році видав цілу низку постанов і розпоряджень, згідно з якими багатьом підприємствам надавалися найрізноманітніші привілеї. Чимало з них звільнилися від податку на додану вартість, акцизного збору, ввізного чи виїзного мита тощо.

Друга вагома група привілеїв стосувалася валютної сфери: повне (рідше часткове) звільнення від обов'язків продажу на міжбанківському валютному ринку України 50% валютного виторгу. Після введення фіксованого курсу іноземних валют до карбованця уряд дозволив ряду підприємств купувати валюту за цим курсом.

Крім того, з бюджету регулярно надавали прямі позики певним суб'єктам господарської діяльності на надзвичайно пільгових умовах. Половина кредитів надавалася під 3-5% річних, а більш як третина господарств отримали їх під 10% річних. До того ж ці кредити надавалися здебільшого на кілька років. Цілком зрозуміло, що в умовах нинішньої гіперінфляції трильйони карбованців фактично були подаровані цим підприємствам.

Уряд України визначив близько півсотні різноманітних господарств, яким під формулювання “як виняток” надавали згадані пільги. Деяким із них дозволялося навіть більше: відвантажувати продукцію без попередньої оплати, сплачувати податки у кредит, проводити розрахунки без участі банків України тощо. Варто звернути увагу на таке твердження багатьох експертів: та кількість коштів, які країна через “подарункову” політику уряду втратила або віддала під кредит, фактично дорівнює дефіциту державного бюджету. На інфляційний процес впливає також неповнота і несвоєчасність надходжень валютних коштів у державну скарбницю.

Хоча основні чинники інфляції концентруються всередині національної економіки, але є й такі, що перебувають за її межами. Мається на увазі перенесення інфляції каналами світової торгівлі, коли, наприклад, зростання цін на сировину або енергоносії стимулює механізм інфляції витрат. Немалу інфляційну загрозу несуть з собою потоки короткострокових спекулятивних капіталів, що переміщуються через кордони в пошуках найвищої ставки процента. Все це стосується сучасної України. Адже підвищення в тисячі разів цін на енергоносії, які Україна імпортує з Російської Федерації і Туркменистану, також спричинило вагомий вплив на посилення інфляційного процесу в Україні.


  1. ^ Соціально-економічні наслідки інфляції


Інфляція, особливо коли вона досягає рівня галопуючої або гіперінфляції, негативно відбивається на всіх сторонах суспільного життя країни. Її першими жертвами стають споживачі, яким доводиться страждати від неминучого падіння якості життя. Це виявляється в найрізноманітніших формах.


    1. Знецінення заощаджень

Якщо інфляція виявляється у безперервному загальному підвищенні цін, то найбільшу втрату мають ті, хто тримає заощадження у вигляді готівки, зберігає їх на банківських рахунках або вкладає в облігації. Кожен новий виток зростання цін невблаганно скорочує масу товарів, яку вони здатні придбати. У дещо кращому становищі перебувають власники акцій, які сподіваються нехай і на інфляційне, але все ж підвищення доходів. Найменших збитків зазнають ті, хто встиг помістити заощадження в нерухомість і матеріальні цінності – будинок, машину, земельну ділянку, золото тощо.

За умов інфляції банки можуть зберегти заощадження тільки в тому випадку, коли встановлений ними процент за вкладами дещо перевищує поточний темп зростання цін. Ця різниця має бути не меншою від рівня адаптивних інфляційних очікувань. Тоді процент, хоча б деякою мірою захищаючи заощадження від знецінення, сприятиме припливу вкладів. Коли ж держава прагне звести до мінімуму втрати населення від відкритої інфляції, то їй необхідно забезпечити громадянам можливість вільного вкладу заощаджень в акції або нерухомість. Оскільки держава не зуміла оберегти економіку від інфляції, вона зобов'язана допомогти людям хоча б убезпечити заощадження від постійного зростання цін.

Інфляція негативно відбивається на добробуті населення передусім тому, що якою б досконалою не була система протиінфляційної компенсації, їй ніколи не наздогнати руху цін. Припустимо, що інфляція відкрита і ціни зростають щоденно. Зрозуміло, однак, що перегляд ставок заробітної плати і фіксованих доходів вимагають певного часу. Існують, іншими словами, прості обставини інституційного, технічного порядку, які не дають можливості доходам зростати у повній відповідності з цінами. Чим більше доходи відстають від цін, тим відчутніших ударів інфляції зазнає поточне споживання.

До того ж передбачити майбутнє підвищення цін, особливо коли в економіці вирує некерована гіперінфляція, дуже складно. Оскільки уряди стурбовані бюджетними проблемами і намагаються зекономити на будь-яких статтях видатків, то вони, звичайно, схильні недооцінювати ступінь інфляційної небезпеки. За цих умов протиінфляційна компенсація рідко буває достатньою, тому, зрозуміло, що це означає падіння добробуту народу. Отже, інфляція негативно впливає на добробут населення відразу у двох напрямах – через заощадження і поточне споживання.


    1. Зменшення купівельної спроможності населення

На зниження життєвого рівня населення країни особливо негативно впливає поєднання інфляції з різким спадом обсягу виробництва. За 1990-1996 роки ВВП України скоротився на 61,7 %, тоді як навіть за роки Великої депресії (1929-1933 рр.) спад виробництва в США не перевищував 25%. За таких умов можливості держави і більшості підприємств щодо розподілу життєвих благ, об'єктивно необхідних для відтворення робочої сили, значно скоротилися.

За цих умов владні органи одночасно з політикою, спрямованою на обвальну лібералізацію цін, здійснювали і продовжують здійснювати заходи щодо всілякого стримування зростання заробітної плати працівників державного сектора економіки. Це призвело до того, що купівельна спроможність середньої заробітної плати відносно рівня 1990 року, знизилася за зазначений період майже у 4 рази.

Через падіння реальної заробітної плати значно звузився платоспроможний попит населення. Це і є важливою причиною зупинення виробництва продуктів найпершої необхідності, дитячого харчування тощо. Якщо й надалі триватиме політика звуження попиту, зниження реальної заробітної плати, то згортання виробництва не зупинити.


    1. Зниження мотивації до трудової та підприємницької діяльності

Організуючи регулювання ринкової економіки, держава покладається в основному на економічні методи (податок на прибуток, бюджетні субсидії, процент за кредит центрального банку тощо). Об'єктами впливу стають грошові параметри економічної діяльності фірми, споживача, банку – дохід, прибуток, заощадження тощо. Зрозуміло, що таке управління може принести бажані результати тільки в тому випадку, коли грошова система достатньо стійка. Дестабілізуючи її, інфляція автоматично знижує ефективність економічних регуляторів, іноді навіть робить недоцільним саме їх застосування, підштовхує державу до використання інших, адміністративних способів впливу. Іншими словами, інфляція знецінює не тільки гроші, а й всю систему регулювання ринкового господарства, призводить до зниження мотивації підприємницької діяльності.


  1. ^ Основні шляхи подолання інфляції


Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу.


    1. Гасіння інфляційних очікувань

Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є гасіння інфляційних очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів економічної системи, позбавлення їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше – ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

Перша із них – всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується збільшенням кількості і підвищенням якості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.

Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на поступове викорінення некеруючої інфляції і користується довір'ям більшості населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси. Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим більше довіряють урядові, тим охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси.

Отже даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної системи починають працювати разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами протиінфляційних компенсацій. Довіряють не стільки “доброму”, скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції.


    1. Ефективна монетарна політика

Другим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.

Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси. При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком.

Проведення центральними банками стабілізаційної й антиінфляційної політики передусім здійснюється за допомогою таких економічних важелів, як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому ринку. Перші два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують центральний банк з іншими ланками банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі неінфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.

Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси.

Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією.


    1. Скорочення бюджетного дефіциту

Важливим заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двома шляхами – через збільшення доходів і зменшення видатків держави. Перевагу все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення податкового пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий антидефіцитний результат. У тривалому плані така політика звичайно веде до підриву стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Сучасна податкова система еволюціонізує у протилежному напрямі – у бік лібералізації, зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити з бюджетним дефіцитом, полягає не в тому, щоб якнайбільше в економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.

Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з успіхом перетворити в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано вище, зниження ставок податку на прибуток дає додатковий імпульс інвестиційному процесу, а від нього у віддаленій перспективі слід чекати збільшення виробництва і зайнятості, отже, маси доходів, що підлягають оподаткуванню. У кінцевому підсумку ймовірні зростання державних доходів і скорочення дефіциту.

Щодо ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшення особистих заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету. З точки зору приборкання інфляції такий варіант дещо кращий, ніж урядові позики у центральному банку або грошова емісія, але щоб він став реальністю, оподаткування доходів має будуватися за прогресивною шкалою. А зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже, саме власники таких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, бідні все потратять на потреби споживання.

Однак все це може бути ефективним у перспективі. Коли ж взяти поточний момент, то антидефіцитні і антиінфляційні резерви оподаткування у принципі обмежені, тобто вони швидких ефектів не дають. Тому основне навантаження лягає все-таки на зменшення державних видатків. Однак варто підкреслити, що скорочення бюджетних асигнувань, а водночас і дефіциту – складний процес, який вимагає досить тривалого часу. Ніякі масштабні одномоментні ампутації тих чи інших статей бюджету тут неприпустимі. Потрібна антидефіцитна стратегія, втілена в перспективний план відновлення рівноваги державного бюджету.

Розумна обережність не повинна заважати організації послідовного, безкомпромісного наступу на дефіцит. Проблема настільки гостра, що робить доречним застосування найжорсткіших заходів, характерних скоріше для директивної, ніж для ринкової економіки. Інколи навіть доцільно застосовувати автоматичне пропорційне скорочення всіх видів державних видатків на випадок, коли Міністерство фінансів подає парламенту такий проект бюджету, в якому величина дефіциту перевищує заздалегідь запланований показник.

Боротьба з дефіцитом дасть позитивний результат, коли вона ведеться в межах єдиної антиінфляційної стратегії, підсилюється іншими її елементами. До них належить державне стимулювання: науково-технологічного прогресу і структурної перебудови виробництва; орієнтації інвестиційних потоків на сектори, що забезпечують товарами споживчий ринок; демілітаризації і конверсії військової економіки.

Держава, організуючи раціональну грошову політику і домагаючись скорочення бюджетного дефіциту, підходить до проблеми інфляції з боку попиту, намагається відрегулювати його так, щоб зняти інфляційну нерівновагу ринків. Коли ж держава допомагає структурним перетворенням і налагоджує конверсію військового виробництва, то відкривається другий шлях наступу на інфляцію – той, що проходить через товарну пропозицію.

Вводячи в дію регулюючі механізми (насамперед податкові й кредитні), держава допомагає розширити продаж наукоємних, технічно-досконалих товарів і послуг (побутової електроніки, засобів зв'язку, інформації тощо), сформувати нові динамічні ринки. Приріст пропозиції, компенсуючи надлишковий попит, впливає на зниження ціни, гальмує інфляцію.

    1. Раціоналізація зовнішньоекономічної політики

Ефективна антиінфляційна стратегія має бути побудована так, щоб звести до мінімуму вплив на національну економіку зовнішніх інфляційних імпульсів, особливо тих, що пов'язані з переміщеннями через кордони спекулятивних капіталів. Оскільки рух капіталів отримує концентроване вираження в сальдо платіжного балансу, необхідно зняти його інфляційний ефект.

Припустимо, що сальдо платіжного балансу позитивне, тобто в даній країні має місце чистий приплив капіталів з-за кордону. Останнє, далі, поділяється на два основні потоки. Деякі капітали проникають у банківську систему, частково переводяться в національну валюту і, перетворюючись, припустимо, у короткострокові кредити, набувають ліквідної форми, поповнюють запас грошей в економіці. Інший потік капіталів приймає уряд, який бере позики за кордоном, даючи свої боргові зобов'язання. І в тому, і в іншому випадку інфляційні ефекти очевидні. І їх можна зняти, коли на виручку прийде національний центральний банк. У зазначених ситуаціях йому доведеться суттєво розширити обсяг продажу державних цінних паперів для того, щоб зменшити збільшену грошову масу, переправити певну її частину в централізовані резерви.

Особливе місце в антиінфляційній діяльності займає державне регулювання валютного курсу. Первісне співвідношення валют різних країн залежить від співвідношення цін на товари, які надходять в обмін. Курс валюти в принципі має бути таким, щоб продавцеві товару було байдуже, за яку валюту його продавати. Наприклад, якщо ціна тонни пшениці на ринку однієї держави становить 100 дол., а на ринку іншої – 100 тис.крб., то курс останнього щодо цього товару становитиме 1000 крб. за дол.

В умовах товарного дефіциту і зменшення обсягів виробництва курс національної валюти кон”юктурно знижується через підвищений попит на імпорт. Держава своїми часто необгрунтованими діями може сприяти “роздуванню” попиту на імпорт, на іноземну валюту. Внутрішня конвертованість національної валюти за значного дефіциту товарів розвиває попит на іноземну валюту.

Торговельний посередник скуповує інвалюту, за неї імпортує товар, який продає з прибутком, знову купує іноземну валюту і т.д. За невеликого дефіциту це сприяє наповненню ринку, після чого попит на іноземну валюту зменшується а валютний курс знову підвищується. Але коли дефіцит гострий і наростаючий, а виробництво різко скорочується - ринок не врівноважується, курс іноземної валюти під тиском шаленого попиту зростає дедалі вище. Він ще підігрівається лихварством і вивезенням валюти за кордон. Такий спекулятивний вихор стає важливим чинником інфляції.


    1. Тактичні антиінфляційні заходи

При виникненні нестерпної інфляційної ситуації, коли одними тривалими механізмами не обійтися, необхідно мобілізувати тактичний механізм, швидкодіючий потенціал антиінфляційного регулювання. Таким першим шляхом антиінфляційної тактики необхідно виділити державну підтримку підвищення ступеня товарності народного господарства. Мається на увазі, зокрема, пільгове оподаткування підприємств, що організують вільний продаж побічних продуктів виробництва і послуг, або таке ж доброзичливе ставлення до банків, які зайнялися обробкою наявних у них запасів комерційної інформації і торгівлею товарними банками даних. Здебільшого подібний різновид диверсифікації не потребує значних витрат, у тому числі на заробітну плату, а тому сприяє чистому приросту пропозиції і хоча б тимчасовому припиненню інфляційних процесів.

Великий антиінфляційний заряд несе в собі розумно організована приватизація державної власності. Вона повертається збільшенням державних доходів і послабленням напруженості у видатковій частині бюджету, а отже, сприяє розв'язанню проблеми дефіциту. Існує ще й ефект прямої дії: поява на ринку акцій підприємств, що приватизуються, відволікає частину інфляційного попиту. Вказаний ефект був зафіксований в усіх країнах, де здійснювалася великомасштабна приватизація. Він може дати позитивні наслідки і в умовах приватизації в Україні.

Дієвими засобами короткострокової антиінфляційної політики можуть стати масований імпорт споживчих товарів і часткова реалізація державних стратегічних запасів. У країнах з неринковими економіками, зокрема в українській, залишається ще й такий антиінфляційний резерв, як продаж населенню частини нагромаджених підприємствами матеріальних ресурсів виробничого призначення. Варто застерегти, що з кожним витком інфляції сила цього резерву стає дедалі меншою. Чим відчутніші удари інфляції і ближчий параліч грошової системи, тим сильніше діють чинники, що спонукають підприємства утримуватися від торгівлі надлишковими матеріальними ресурсами і приберегти їх для прямого продуктообміну.

Основною метою другого шляху антиінфляційної тактики, що передбачає короткочасне регулювання поточного попиту, є підвищення норми заощаджень і зменшення рівня їх ліквідності. Якщо уряд має намір впливати на поведінку власників грошових доходів, спонукаючи їх до збільшення заощаджень за рахунок поточного попиту, то йому доведеться потурбуватися про істотне підвищення процента за вкладами. Треба домагатися, щоб він ні в якому разі не був меншим суми поточного темпу зростання цін і рівня адаптивних очікувань. Очевидно, однак, що і в цьому плані можливості аж ніяк не безмежні. Швидке підвищення процента за вкладами може призвести до негайного подорожчання кредиту, а отже, матиме згубні наслідки для інвестицій і виробництва.

Важливо пам'ятати, що людина може поміщати свої заощадження не тільки в банки. Її можна і треба заохочувати також достатньо високим процентом за державними облігаціями, поширенням акціонерних форм власності, приватизацією і перспективами вкладень грошей у нерухоме майно.

Антиінфляційний ефект таких засобів значно підвищується, коли уряд не обмежується одним збільшенням норми заощаджень. Адже вони бувають різними. Є, наприклад, депозити до вимоги, які мають дуже високу ліквідність, здатні у будь-який момент перетворитися в готівку, стати додатковим поточним попитом, що посилює інфляційну нерівновагу. Тому в інфляційній економіці потрібні заходи, спрямовані на зниження рівня ліквідності збережень. Практикуються, зокрема, встановлення підвищених процентів за строковими вкладами і безліч інших заходів, розрахованих на те, щоб якнайдовше утримати депозити у банківській системі. Іноді навіть вводиться тимчасове заморожування вкладів до вимоги.

Зрозуміло, що держава завжди має в запасі такий радикальний варіант, як грошова реформа конфіскаційного типу. Однак вона по суті не має відношення до коренів і механізмів інфляції, оскільки може лише тимчасово зменшити величину інфляційного розриву. Конфіскаційні реформи здійснюються нечасто; здебільшого, вони супроводжують завершення війн та інших великих соціально-політичних потрясінь. Щодо економіки мирного часу, то уряд, який вдається до цього ризикованого заходу, може розраховувати на успіх тільки в тому випадку, коли він користується безмежним довір'ям громадян, готових пожертвувати своїми сьогоднішніми доходами задля майбутнього процвітання, або коли повністю вичерпані інші способи протидіяння інфляції. На превеликий жаль, все це не властиве сучасній Україні.

Саме інфляція стала в сучасній українській економіці проблемою номер один. У такій ситуації "добра" влада, що турбується лише про своєчасне надання грошових компенсацій, придатна хіба що для тимчасового полегшення становища. Якщо ж поглянути на ситуацію ширше, із урахуванням перспективи, то виявляється, що, діючи так, влада тільки нарощує обороти механізму інфляції. Нічого доброго не приносить подібна доброчинність і для популярності властей, якою вони, звичайно, дорожать, а іноді бачать у ній свою найпершу мету. Адже люди більш-менш швидко все одно усвідомлять, що все це не в їхніх інтересах, оскільки будь-які надбавки до грошових доходів неминуче знищуються зростаючими цінами, а інфляція залишається.

В умовах гіперінфляції настає час сильних урядів, перейнятих рішучістю перемоги її, незважаючи ні на що. Маються на увазі жорсткі обмеження у сфері грошового обігу, прискорення приватизації, демонополізації, неухильне скорочення державних видатків тощо. Формування в Україні уряду, якому б народ повірив, є об'єктивною неминучістю. І чим швидше це відбудеться, тим швидше її економіка вийде на шлях здорового неінфляційного високоефективного розвитку.


В И С Н О В О К


Інфляція це – знецінення грошей, що викликане передусім зайвою кількістю грошей у сфері обігу, різким скороченням обсягу виробництва та подорожчанням ресурсів і споживчих продуктів.


Вимірюється інфляція за допомогою індекса цін, що відображає відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг, що називається ринковим кошиком, для даного періоду і сукупною ціною ідентичної або подібної групи товарів і послуг у базовому періоді. Залежно від темпів знецінення грошей виділяються такі типи інфляції, як повзуча, відкрита, галопуюча і гіперінфляція.


В основі механізму формування інфляції передусім лежать зв'язок попиту і витрат, спад виробництва і зростання цін, спіраль "зарплата – ціна". Інфляція також значно поглиблюється деформацією психології споживачів і виробників, що виявляється у нарощуванні поточного попиту за рахунок заощадження.


Оскільки інфляція зароджується на грошовому ринку, то вона насамперед є результатом помилкової монетарної політики владних структур, зокрема фінансування дефіциту державного бюджету грошовою емісією.


Важливим чинником інфляційного процесу є мілітаризація економіки, яка не тільки посилює інфляційний тиск на бюджет, але й поглинає матеріальні та інтелектуальні ресурси, гальмує розвиток цивільного виробництва і збільшує попит на споживчому ринку, не сприяючи нарощуванню пропозиції.


Значно поглиблюють інфляційну нерівновагу монополізація ринків і малообгрунтовані найрізноманітніші привілеї владних структур багатьом підприємствам та організаціям, зокрема звільнення їх від податків і мита, надання позик на пільгових умовах, дозвіл відвантажувати продукцію без попередньої оплати, сплачування податків у кредит, проведення розрахунків без участі банків України тощо.


Інфляція, особливо коли вона досягла рівня галопуючої або гіперінфляції, негативно відбивається на всіх сторонах суспільного життя. Вона передусім виявляється в знеціненні заощаджень, відставанні зростання доходів від цін, зменшенні купівельної спроможності населення, зниженні мотивації до трудової та підприємницької діяльності, гальмуванні технічного прогресу, підриває управлінський механізм усього народного господарства.

Особливе місце в антиінфляційній політиці займають гасіння інфляційних очікувань, ефективна монетарна політика, скорочення бюджетного дефіциту, раціоналізація зовнішньоекономічної політики, підвищення ступеня товарності народного господарства, розумно організована приватизація державної власності, підвищення норми заощаджень і зменшення рівня їх ліквідності.


Успіх антиінфляційних заходів в Україні передусім залежить від національної злагоди. Важливо, щоб Верховна Рада не приймала рішень, пов'язаних з додатковими асигнуваннями, Кабінет Міністрів припинив затвердження нових дорогих проектів, профспілки утримувалися від домагань підвищення заробітної плати, підприємці зобов'язалися не підвищувати ціни, а Національний банк дотримувався емісійного ліміту.
1829392986249757.html
1829568416095953.html
1829718943055741.html
1829891688065453.html
1830013751158882.html