Української революції - страница 13


Загальна політична ситуація, яка складалася після війни, зроби­ла неможливим щораз більше поширення мілітарних дій, розгор­тання повстанчих операцій. Прийшов період всебічного й глибин­ного революційного процесу, в якому мілітарний бік служить передусім підсиленню суспільно-політичних секторів революції. У цілісній стратегії революції звуження дійової мілітарної сили і її акції ніяк не є рівнозначне з послабленням, применшенням си­ли революції, цілого революційного процесу. Бо повстанча армія і мілітарні дії – це складова частина, одна з функцій і форм рево­люційної боротьби, а не єдиний, сам у собі замкнений фактор. Мілі­тарні дії УПА повністю капіталізуються на користь зросту рево­люції теж тоді, коли вони самі не зростають і кількісно не поширю­ють сили УПА. Капіталізуються в тому, що зростає, посилюється революційний процес в інших видах поширенням ідеї визвольної революції, зростанням суспільно-політичних революційних акцій. Коли – зважаючи на цілісну ситуацію і вимоги внутрішнього розвитку, – загальний плян диктує звуження мілітарного сек­тора, тоді сили цього сектора не демобілізуються, а переводяться до інших секторів для їхнього підсилення і там продовжують ту саму боротьбу іншими формами. Зріст сили революції в інших видах завжди несе в собі такі потенції, які у відповідний час ви­ступлять у мілітарній формі. Цю правду найкраще потверджує створення і блискучий розвиток УПА у висліді цілої попередньої діяльности УВО-ОУН. У найтіснішій співдії та ідейно-політичній єдності ОУН й УПА з самого початку була забезпечена одностай­ність і пляновість цілого визвольного руху та найдоцільніший за всяких обставин уклад окремих форм революційної сили і дії.


*


Ідеологія, програма, визвольна концепція і революційна бо­ротьба українського націоналістичного руху творять одноцілу, гармонійну будову, засновану на завершеному українському сві­тогляді. Ця архітектурна одностайність і гармонійність дає рухові внутрішню силу, дійову динаміку та відпорність на всі наступи й удари ворога.

З другого боку всякі шкідливі, неправильні та невдалі концеп­ції і почини в українському політичному житті мають своє ко­ріння в чужому, протиставному для українства, світогляді, або в світоглядовому безґрунті, чи є вислідом розбіжностей між теоре­тично визнаними світоглядовими засадами та життєвою політичною практикою. Хто будує на невластивих для нашого ґрунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих намаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить ру­їни. А хто в практичній політичній дії не звертає уваги на те, щоб закріпити основні філяри на непорушному ґрунті, того коньюнктурні конструкції і почини хиляться за вітром, хитаються і від змінних чи сильніших вітрів валяться.

При глибшій застанові можна переконатися, що найбільше ли­ха в українському політичному житті, найбільше внутрішніх су­перечностей і шкідництва для визвольних змагань походить з матеріялістичного світогляду, з чужих, соціялістичних ідеологій і концепцій та з хиб характеру одиниць і цілих гуртів. Українсь­кий націоналістичний рух не приймає жодної з філософських си­стем, створених чужинецькими мислителями, не займається ними. При тому ж для українського націоналізму є притаманний український світогляд, що є витвором українського духу, приро­ди і цілого українського народу, посталий на базі загально-хри­стиянського світогляду. Він не створений одним мислителем чи якимсь науковим напрямком, не вкладений науково у філософ­ську систему, але виразно віддзеркалений і діючий в усьому жит­ті й творчості української нації та української людини, як упоряд­кована, гармонійна і завершена система вартостей, яка виросла органічно. Український світогляд є християнський.

Матеріялістичний же світогляд – витвір цілком іншого, чу­жого духу, на відмінному ґрунті, в своїх засадах і висновках ціл­ком незгідний з українським світоглядом, з українською духовістю, протилежний їм. Матеріялістичний світогляд є принесений в українське життя почасти ворожим пануванням в Україні, по­части соціялізмом, а впродовж останнього чвертьстоліття його на­кидає українському народові большевизм усіма засобами насильництва й терору. Сьогодні він є не тільки однією з існуючих у світі світоглядових доктрин, але найголовнішим, основним чин-ником-засобом ворога, щоб знищити душу, істоту, самобутність української нації, перетворити український народ, українську лю­дину в податливий для цілей Москви об'єкт. Тому ставлення до матеріялістичного світогляду будь-якої організації має в аспекті визвольної боротьби проти большевизму суто політичне значен­ня.


*


У визвольній боротьбі України проти большевицької Росії най­більше шкоди приніс соціялізм, який найгірше причинився до ідейної, політичної і мілітарної демобілізації України в змаганнях з большевизмом. Ця сама бациля і тепер діє в українському полі­тичному житті на еміграції. Але у відкритій формі сьогодні вона не має приступу до українських мас, наявні соціялісти, соціялістичні партії доживають свого віку. Натомість велику шкоду на­носять замасковані, приховані соціялістичні тенденції, які прояв­ляються в різних формах, скрізь просякають, навіть намагаються запустити коріння в революційно-визвольному русі, внести в ньо­го ідеологічний розклад.

Приписуючи соціялізмові монополію на захист соціяльного ста­новища робітництва, ідентифікуючи його з програмою соціяльної справедливости і поступу, дехто робить намагання поширити в цьому відношенні баламутство, паралізувати чуйність до всіх роз-кладових елементів соціялістичної доктрини. З'являються партій­ні новотвори, оформлені під власним іменем і замасковані, які зловживають назвою революційно-визвольних чинників. Одні й другі підшиваються під революційні, протибольшевицькі вивіски та намагаються поширити опортуністичні щодо комунізму тенден­ції. Вони визнають здобутки марксизму-комунізму й говорять про їхнє збереження в Українській Державі. Зокрема вони протистав­ляться категоричному відкидуванню колективізації, шукають у ній позитивних сторінок для національного господарства. Одні про­пагують збереження колективного господарства поруч із приват­ним землеволодінням, а інші йдуть ще далі й обстоюють збережен­ня колективізації всього сільського господарства.

Всі ці соціялістичні й прокомуністичні тенденції відзначають­ся таким ставленням, немов би боротьба українського народу, яка ведеться і за соціяльне визволення, мала справу не з соціялістичним, комуністичним ладом, а з капіталістичним. Приймаючи за свій большевицький погляд, вони трактують той соціяльний лад, який існував в Україні під російською окупацією до 1917 р., а на ЗУЗ під Польщею до 1939 р., чи який існує в інших країнах – як діючий ще фактор. Вони займаються ним і різними його інститу­ціями так, немов би нам доводилось боротися з капіталізмом, а не з комунізмом. Комуністичний, соціялістичний лад, силоміць на­кинений большевизмом, вони трактують як поступовий. За зраз­ком большевицької пропаганди в трактуванні соціяльних питань вони відтворюють мариво поміщиків, капіталістів і т. п. колишніх, уже неіснуючих в Україні, факторів і явищ так само, в такій са­мій постановці, як це робить большевицька демагогія і гореславна з часів визвольних змагань 1917-20 рр. соціялістична аґітка.

Що большевики це роблять для того, щоб являтися перед народніми масами захисниками від капіталістично-поміщицького нещастя і щоб большевицьке тотальне покріпачення зобразити як рай – це зрозуміле. Натомість намагання спрямувати визвольний рух у соціяльних питаннях на такі рейки, якими йде большевицька пропаґанда, є в своїх наслідках рівнозначне з дією ворожої ди­версії. Скеровання самостійницької енергії на фальшиві рейки боротьби з вітряками відвертає увагу від властивого, найстрашні­шого й актуально єдиного ворога і поневолювача, як національ­ного, так і соціяльного – від московського комуно-большевизму. Нові попутники соціялізму говорять про соціялістичну програму 1917-20 рр., як про прогресивні засади, які мали б лягти в підста­ву суспільно-економічної програми визвольного руху. А большевицька жовтнева революція, в їхній інтерпретації, несла прогре­сивні, позитивні здобутки, яких не треба відкидати, а тільки збе­регти й закріпити, очистивши їх від викривлень і надужиття ре­жиму. Такі позиції є в цілій своїй основі фальшиві й шкідливі.

Ми боремося проти московського большевизму в усіх його про­явах, на всіх ділянках. Наша боротьба – революційна, безкомпромісова, тобто ми заперечуємо, відкидаємо і поборюємо все суто большевицьке, що він приніс і накинув українському народові, відкидаємо принципово, повністю. Дошукуватися, відрізняти в большевицькій системі позитиви – неслушно, а з погляду рево­люційної стратегії шкідливо. Якщо в підбольшевицькій дійсності є речі, окремі явища чи процеси, які самі собою є вартісні, пози­тивні, то цього ніяк не можна зарахувати на користь большевиз­му. Бо при всій своїй тоталітарній безоглядності і большевизм не є такий всевладний, щоб уся діяльність, усе життя формувалися тільки його волею і плянами. Навпаки! Спротив большевизмові, намагання формувати життя в різних ділянках по лінії природ­ного розвитку поневолених ним народів і потреб людини виявля­ється в різних формах і на всіх ділянках, без уваги на больше-вицький терор. Большевизм не е спроможний повністю опанувати все і переламати, він примушений тут і там іти на поступки.

*

Большевики зображують природний ріст і розвиток, а навіть вимушені поступки, як свої власні досягнення, як реалізацію про­грамових цілей комунізму, щоб їх використати пропаґандивно й піднести в очах мас свій авторитет. Всі справжні досягнення здо­рових життєвих прагнень народів московський большевизм нама­гається в кінцевому ефекті повернути на свою користь, на проти­народні цілі. Але в усіх своїх проявах і наслідках, на всіх ділян­ках він має супроти українського народу тільки негативне зна­чення. Говорити про позитивні сторінки й здобутки жовтневої, большевицької революції, зараховувати на їхнє конто ті позитиви, які є вимушені й здійснені непереможними життєвими силами на­роду, а які та большевицька революція намагається повернути на згубу народу, – це вияв повного нерозуміння дійсности або не-припущеного легкодушного сприймання ворожих суґестій. Так само неправильним і шкідливим є затирати ріжницю, протилеж­ність між визвольною українською революцією 1917-20 рр. і таки­ми ж національними революціями інших народів – з одного боку, та жовтневою большевицькою – з другого.

З погляду визвольної національної революції, яка має з ко­ренем усунути московсько-большевицьке панування і тотальне за­кріпачення, все, що своїм змістом чи походженням є большевиць­ке, реакційне, антиреволюційне, – кожна тенденція, яка намага­ється виправдати, зберегти будь-які прояви і залишки большевицького ладу, є реакційна, протинародня.

Большевицька пропаґанда намагається накинути погляд, що всяка боротьба проти большевизму і його ладу прагне відновлен­ня того стану, зокрема соціяльного, який існував до 1917 р. Так ніби існують лише дві можливості: большевицький лад або та­кий, який був накинений в Україні царською Росією й іншими окупантами. Таким способом большевики намагаються використа­ти живу ще в нам'яті народу здорову ненависть до старорежим­ного стану, компромітувати визвольний рух і створити почуття безнадійности, безвихідности становища.

Український націоналізм так само катеґорично відкидає і по­борює московський большевизм-комунізм, як і всяке намагання привернути стан національно-політичного і суспільно-економічно­го поневолення білою чи будь-якою іншою Росією, або іншими окупантами. Ті соціяльні відносини, які були накинені Україні попередніми окупантами, й усяка спроба їх відновити знаходять в українському націоналізмі непримиренного ворога. Його метою є побудувати в Українській Державі свій власний суспільний лад, відповідно до потреб і бажань усього українського народу, що за­певнить українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України – всебічну свободу, справедливість і добробут. Тут укра­їнський націоналізм іде своїми власними шляхами, беручи за під­ставу і вирішальні критерії: український народ, українську ро­дину, природні дані, життєві умови і потреби України. З чужих прикладів і .досягнень український націоналізм приймає те, що відповідає українському народові. З минулого бере він за підставу ті вартості й засади, що їх витворив сам український народ у свобідному своєму розвиткові, а які відповідають сьогоднішньому життю і його рівневі. А все те, що накинене йому чужим пануванням проти його волі і прагнень упродовж цілого історичного роз­витку, як давніше, так і в останнє чвертьсторіччя – відкидається.

Ведучи тепер боротьбу проти большевицької Москви, мусимо туди спрямовувати всю увагу, всю енергію. І на відтинку бороть­би за соціяльне визволення, яке є неможливе без визволення на­ціонального, в центрі уваги мусить стояти заперечення, поборю­вання існуючого ворожого, большевицького ладу. Тотальне пова­лення і знищення большевицького тотального закріпачення на­роду і людини мусить стояти в свідомості і настанові народніх мас як головна істина і вимога в усій суспільній проблематиці. І це мусить робити, цього мусить досягти революційно-визвольний рух усією своєю політичною діяльністю. Справжній самостійник не мо­же говорити про «здобутки» жовтневої революції, про деякі по­зитиви комунізму, про правильність соціялістичної програми, не сміє відвертати уваги мас від боротьби з комунізмом у бік примар неіснуючого в нас приватного капіталізму. Бо таке ставлення соціяльної проблематики іде шляхом підривання протибольшевицької революції, ворожого наставлення до большевизму і до «всіх діл його».

У розвитку української політичної думки і політичних сил та­кі тенденції є рецидивом тих соціялістичних хворіб, які підточи­ли й знесилили національно-політичне відродження і визвольні змагання 1917-20 рр. Вони цілим своїм внутрішнім змістом, ду­хом, способом і тлом свого виникнення повторюють те саме, що тоді робили соціялістичні партії. Одне й друге – це витвір ідео­логічного опортунізму супроти ворога, опортунізму, який хоче здаватися революційним. Це діяння таких елементів, які в проце­сі тотальної боротьби за національне визволення і самостверджен­ня націй знайшлися у воюючому національному таборі, але духово не визволились від ідейного тиску ворога, або наново йому під­далися і хотіли б, щоб національна боротьба пішла по лінії яко­гось компромісу з «вартостями і надбаннями» ворога. Як у 1917-20 рр., так само теперішній явний і закаптурений соціялізм хоче виконати у визвольному таборі ролю політичного проводу, світи­ти тим, що переймає готове від чужих або й від ворога, і на такі рейки спрямувати визвольний рух.

Якщо йде про розміри, фактичний вплив і значення в сучас­ному політичному житті, то ці явища є незначною мініятурою того, чим були соціялістичні партії в 1917-20 рр. Однак саме виникнен­ня такого рецидиву, такої соціялістично-опортуністичної тенденції в сучасності є явищем шкідливим і його належить повністю усу­нути з українського політичного життя.


*


Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гас­ла «За демократичний лад в Україні», замість гасла «За самостій­ну національну державу» має ще інший мотив і вкрай шкідли­вий аспект. Концепцію тільки протирежимної боротьби висува­ється у формі проекту, щоб сучасні визвольні змагання ставити як боротьбу за устрій української держави, а не за здобуття са­мостійної держави. Ця концепція скристалізувалася на еміграції і настійливо підносилась у той час, коли УССР прийнято до ОН. Той факт викликав чимале захоплення в деяких людей і скріпив їхні погляди, що відповідно до того треба змінити постановку на­шої визвольної політики.

Хід думок і аргументів за тією концепцією такий: дуже важ­ко вести на міжнародньому форумі українську зовнішню політи­ку в умовах недержавної нації, яка щойно змагається за створен­ня своєї держави. В таких умовах не можна виступити як само­стійний політичний чинник, бо в розумінні засад міжнародньої політики, України як самостійного фактора не було. Через прий­няття до ООН (тепер ОН) УССР дістала міжнародне визнання як українська держава і тепер Україна є суб'єктом у міжнародньо­му житті. Хоч вона не може вести своєї незалежної політики і на ділі є колонією Москви, інструментом російської політики, ко­ристь із того така, що світ визнає в принципі українську держа­ву, зживається з фактом її існування, з підметною позицією Укра­їни в міжнародніх взаєминах. Це полегшує міжнародне визнання української держави в майбутньому (самостійної), заздалегідь йо­го запевнює. З погляду міжнароднього права існуватиме тяглість української державности, майбутня самостійна, справжня Укра­їнська Держава в тому відношенні автоматично переймає спад­щину до УССР. Будування УССД матиме в міжнародньо-правному сенсі характер державного перевороту, зміни режиму й устрою. Тепер буде куди легше вести самостійницьку зовнішньо-політич­ну працю, коли Україна має право громадянства на міжнародньо­му форумі. Відповідно до цього – кажуть речники цієї концепції – нам треба в закордонній діяльності інтерпретувати сучасні виз­вольні змагання, як боротьбу за зміну державного устрою і режи­му в СССР, а не як боротьбу за саму державу, за її існування. Зо­крема перед зовнішнім світом нам не можна заступати станови­ща, що УССР не є українською державою. Тепер, мовляв, треба справу ставити так, що УССР не має повної суверенности і ми бо­ремося за ту суверенність, за повне відокремлення від СССР, від Москви, а так само за зміну влади й устрою держави на демокра­тичний, за усунення комуністичної диктатури. Така постанова потрібна для того, щоб не підривати користей для справи україн­ської державности на міжнародньому форумі, які можна витяг­нути з факту міжнароднього визнання УССР.

Такі погляди найсильніше акцентуються у два перші після­воєнні роки. Тепер уже надто очевидна помилковість тих мірку­вань і самі їхні речники охололи в своєму захопленні і рожевих сподіванках, що присутність УССР на міжнародній шахівниці, в ролі шахової фігурки в грі Кремля допоможе самостійницькій зовнішньо-політичній праці. Але суттєво такі заложення залиши­лись в основі коньюнктурно-опортуністичною концепцією в україн­ському політичному житті на еміграції. Концепція протирежимної боротьби за саму зміну системи товчеться далі в тому колі, як і виразне уникання того, щоб чітко, послідовно ставити, що т. зв. УССР не є жодною українською державою.

Це і є спільним знаменником усіх протинаціоналістичних тен­денцій на еміграції, від явних соціялістичних, ніби революційних протибольшевицьких, до псевдонаціоналістичних. Намагаючись виплисти на політичну поверхню на хвилях коньюнктури, силку­ючись виступити в українській самостійницькій політиці проти націоналістичної лінії зі своєю «прогресивною» концепцією, вони на ділі впадають у стару колію опортунізму проти ворога, прий­маючи приховані наміри його гри в новому, «прогресивному» ви­данні. Шкідливість такого напрямку є багатобічна. Передусім він вносить повне баламутство в українську самостійницьку політи­ку, в якій становище супроти УССР і всієї большевицької гри в цьому відношенні мусить бути принципово витримане й послідов­но проведене. Єдино правильним є таке становище, яке відповідає фактичному станові й випливає з наших основних цілей. Отже – УССР не є ніякою українською державою, це тільки вивіска, оманна форма, що нею большевицька Москва намагається прихо­вати перед зовнішнім світом імперіялістичне поневолення і коло-ніяльну експлуатацію України. Перед українським народом Мос­ква хоче скомпромітувати, знецінити ідею української державно­сти, підвівши під назву й форму УССР найгірше поневолення і ви­зиск. Таким чином большевизм намагається підірвати, ідейно обез­зброїти змагання за українську державу. Будь-який опортунізм, компромісовість, невиразність у цьому питанні є неприпустимі в самостійницькому русі, бо вони вносять дезорієнтацію і демобілі­зацію, ведуть до того, чого хоче ворог.

Правда, піти на такий шлях Москву примусила незламність змагань українського народу до державної самостійности. Не ма­ючи сили зламати його, большевизм пішов на обман, на підступне підривання. Однак, зробивши це, ворог намагається повернути таку так-тику на свою користь.

Виведенням УССР на міжнародній форум большевицька Мос­ква хоче зразу досягти кілька вигід: випровадити в поле, забурити змагання України до повної суверенності! й обдурити світ щодо справжнього становища т. зв. союзних республік СССР. В міжна­родньому житті, в світовій опінії большевики намагаються зв'яза­ти ім'я України з усією політикою Москви, і то не в сенсі понево­лення, а тільки так, ніби самостійна УССР добровільно солідари­зується в усьому з СССР; таким способом на міжнародньому фо­румі невтралізувати, здушувати правду, що Україна є головною революційною силою проти московського імперіялізму, що вона змагає до розсадження, знищення СССР; нарешті, большевики на­магаються мати ще одну, дуже вигідну позицію в своїй грі на міжнародніх форумах. Такі користі є для большевицької Москви.

А чи для справи української державности є якась користь з то­го, що Україна є репрезентована Мануїльським, що в світову опінію втискається уявлення про Україну, як про підголоска Мос­кви? Чи не краще, щоб ім'я України не стояло як одна з больше-вицьких фігур, але виключно було синонімом і символом протибольшевицької і протимосковської революції, яка несе розвал СССР, зламання московського імперіялізму, смерть большевизму? Чи краще, щоб слово Україна лунало в світі тільки безкомпромісовою визвольною боротьбою, що Москва боїться самої згадки про Україну в світі, чи щоб Мануїльські представляли світові осід­лану, слухняну Україну, що її большевики вже можуть спокійно показувати? Чого важче досягнути на міжнародньому форумі, в світовій опінії: чи здобути визнання для справжньої революції, розправи з большевицькою Москвою, – а іншого шляху немає, – чи направити, відродити все те, чим обтяжить ім'я України так звана УССР?

Чи для справи побудови УССД може мати серйозне значення т. зв. тяглість української державности з УССР як останнім вогнивом? Для чиєї справи в спадщині після УССР знайдеться біль­ше корисного для натягання в міжнародньо-правдивому змислі: для справи суверенности і соборности Української Держави, чи для нового московського загарбницького імперіялізму? Та зага­лом, коли, який народ здобув чи забезпечив свою державну неза­лежність самою об'єктивною рацією своєї справи перед міжнарод­нім правом? Пощо ж зводити на манівці самостійницьку думку?

І нарешті, чи доцільно й припустимо казати, що українська держава має добровільно брати на себе гіпотеку по УССР, усі ті зобов'язання, обтяження різного роду, що їх большевики роблять і ще зроблять під фірмою УССР? Всі обтяження внутрішнього й зовнішнього порядку, а серед них, крім того, що вже зроблено, можуть бути різні договори, воєнний стан УССР супроти інших держав і т. п.

Що ж то мала б бути за самостійницька та ще й революційна політика, яка готова так скоро і легко зміняти генеральну лінію супроти ворожого стану в зв'язку зі зміною політичної декорації ворога? І то тільки тому, що, може, колись вдасться мати з того якусь користь.


*


Намагання з'ясувати перед зовнішнім світом сучасну визволь­ну боротьбу за тією ж концепцією веде до її знецінення. Надати українській революції характер тільки протирежимної боротьби, державного перевороту, а не історичної боротьби України з Ро­сією – значить здеґрадувати її з погляду міжнародньої політики до якости таких протикомуністичних сил, як, напр., російський антибольшевицький рух.

У сучасному міжнародньому житті домінує многобічний кон­флікт між СССР і рештою світу. Цей конфлікт складається з двох головних елементів: боротьби з комунізмом, який прагне опанувати ввесь світ, і з експанзивним, загарбницьким імперіялізмом Росії. Ці обидва чинники є сплетені в одну цілість, діють по одній лінії, підсилюючи один одного. Але в дальшому розвитку вони можуть існувати й діяти відокремлено, а таке розділення ще не ліквідує жодного з них. Тобто, усунення большевизму в Росії ще не збиває російського імперіялізму, який може існувати й виступати так само в іншому вигляді, але з такою самою загрозою для зовніш­нього світу. І комунізм ще цілком не згине з своїм падінням у Росії, він може ще існувати в різних країнах. Відповідно до цьо­го в міжнародній політиці клясифікуються сучасні протибольшевицькі сили в аспекті розвитку на дальшу мету. Вони оціню­ються згідно з тим, по якій лінії протиставляться большевизмові: чи тільки як експанзивному комунізмові, чи теж як формі росій­ського імперіялізму, а особливо – чи вони так само будуть про­тиставитися кожному наступаючому російському імперіялізмові, без уваги на те, в якій формі він не виступав би. Ще іншу оцінку мають сили, які прагнуть повного знищення російського імперія­лізму, унеможлквлення йому відродитися.

Коли світ розумітиме українську визвольну політику лише як змагання до перевороту в УССР, до зміни ладу, усунення самого большевизму, тоді він буде враховувати її до складу таких чинників, які активно виступають проти большевизму, до його роз­валу, але роля яких в дальшому розвитку ще не е детермінована, ще може бути різною. Для нашої визвольної політики важливим є, щоб українська визвольна революція була повністю оцінювана, як продовження історичної боротьби України з Москвою, з мос­ковським імперіялізмом, і то всякої породи, не тільки большевицької. Ця боротьба не припиниться але до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсовєтській Европі й Азії, повний розгром російського імперіялізму та ство­рення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої си­стеми держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіялістичною аґресією. І далі, щоб світ знав, що Україна буде продов­жувати боротьбу проти всяких сил, які хотіли б її поневолювати, нищити її державну незалежність і суверенність, або які посяга­ли б по українські землі.

Маючи таку правильну оцінку своєї ролі, Україна буде зара­ховуватися в міжнародній політиці не тільки як сила в поборю­ванні большевизму, але як тривкий фактор, що протиставиться всякому російському імперіялізмові, як противник всякого стану поневолення, як активний чинник і наріжний камінь цілого укла­ду на Сході Европи й у підбольшевицькій Азії. В такому розумін­ні українська революція стає подвижником далекосяглих і трив­ких змін у тому просторі, які створять цілком нову констеляцію. Щоб така належна оцінка української справи закріпилася в між­народній політиці, треба, щоб світ побачив, що українська націо­нальна визвольна революція є відповідно сильна і має за собою готовість, вирішення українського народу боротися по тій лінії до кінця, до перемоги за всяку ціну. Вся революційна боротьба, яка тепер ведеться, дає належний доказ, що так є. Вона дає теж най­кращу базу для відповідної зовнішньо-політичної праці.

Українська закордонна політична акція мусить належно впо­ратися з завданням. При цьому дуже важливим є те, щоб у по­становці закордонної роботи, в репрезентуванні генеральної лінії визвольної політики була належна чіткість і послідовність. Треба якнайвиразніше підкреслювати те, що наша боротьба – це бороть­ба України з Росією, боротьба безкомпромісова, безперервна в істо­ричній послідовності. Тільки за такі безкомпромісовости і рішучости, з такою генеральною лінією можна належно ставити нашу зовнішню політику.

Однією з причин висування фальшивих концепцій в українсь­кій політиці є помилкова оцінка значення різних моментів у міжнародніх взаєминах. У деяких людей ще панує переконання, що зовнішня політика державних народів керується ідеологічними мотивами, що питання про приязне чи вороже ставлення якоїсь держави до інших народів вирішується передусім або великою мірою подібністю чи протилежністю пануючих у них державних доктрин, систем і суспільних устроїв. Було б наївним думати, що війни, ривалізації, антагонізми, союзи, коаліції й усі найважливі­ші стосунки поміж державами й народами, які ведуться під ідео­логічними знаменами й гаслами, в дійсності випливають з тих мо­тивів і прагнуть до тих цілей, які виставляються на показ. Деякі люди втратили зрозуміння того, що насправді діється в світі. Во­ни не розуміють, що головними рушіями всіх міжнародніх взаємин є в першу чергу змагання кожного народу за свої власні інтереси, за здобуття та забезпечення собі життєвого простору, землі, вся­ких дібр, потрібних для всебічного розвитку й добробуту, за до­сягнення, можливо великої, політичної, економічної і мілітарної безпеки та могутности. В імперіялістичних народів головну ру­шійну силу відіграє змагання за панування над іншими народами, в різній формі, щоб використати їхні сили й багатства для своїх послуг.

Боротьба за панування у світі тієї чи тієї державноустроєвої і суспільно-політичної системи, за такий чи інший лад в інших державах, в інших народів, є в дійсності боротьбою передусім за свої власні, егоїстичні цілі держави, яка ставить себе за безкори­сливого захисника даної системи. Під такими ширмами криється намагання накинути свою волю народам, що їх «навертається» на свій лад, на «поступ», справедливість і т. п., усунути невигідний для своїх намірів внутрішній лад даного народу, зламати ті його сили, які є найневигідніші, найнеприязніші, запевнити собі змо­гу втручання у внутрішні справи, довести до такого державно-політичного чи суспільно-економічного ладу, який найбільше сприяє власним плянам супроти даного народу, або посередньо зміцнює власні позиції, власну систему. У деяких випадках під покровом інтервенції проти однієї системи і за введення іншої приховується звичайна мілітарна аґресія, політичний та економіч­ний підбій. Змагання до заміни одного ладу на інший у чужих на­родів, як правило служить власним цілям даної держави і, якщо не є тільки ошуканством і покришкою, то засобом, шляхом для досягнення власних цілей, приносить посередню користь.

Це наочно виявляє історія. Зокрема міжнародній розвиток останніх часів, у війні і після неї, є щодо цього повний найдошкульніших прикладів. Передусім типовий приклад дає большевизм. Світова комуністична революція, поширювання комунізму серед усіх народів, комуністична акція в світовому маштабі – все це большевизм інспірує, організує і використовує, як знаряддя на послугах російського імперіялізму. Але також і поза большевизмом, серед його противників знаходимо чимало прикладів ви­користовування ідеологічних та альтруїстичних заслон для при­криття егоїстичних цілей.

У наш час широкі народні маси відіграють щораз активнішу ролю в політичному житті, війни стають тотальніші, охоплюють ціле життя, а міжнародні взаємини так тісно.сплетені й пов'язані, що всі зміни й гра зачіпають, крім безпосередніх учасників, бага­то інших народів. Разом із тим, у цілому політичному житті, отже й у міжнародньому, зростає значення пропаганди, яка набуває величезних розмірів, стає не тільки засобом, а й важливим чин­ником, окремою ділянкою політики. Сьогодні більш, ніж раніше, намагаються вести політику під такими гаслами, в такій поставі, щоб вона, незалежно від її справжнього змісту й цілей, виглядала згідною з панівними поглядами, наставленнями та бажаннями широких мас не лише власного, а й чужих народів.

І якраз тепер, усупереч найстараннішому пропаґандивному за­тушковуванню фактичного стану, виразно виявилося, що всі вели­кі гасла, під якими ведено світову війну і післявоєнну політику, а які виставлялись перед масами, як єдино правильні, і за які по­кладено стільки жертв – трактуються як тактичні засоби. Якщо це потрібно для голої політики інтересів, то робиться такі кроки, що стають запереченням тих же високих гасел і цілей. Війну про­ти Німеччини західні демократії вели під гаслами Атлянтійської хартії, в обороні свободи, людяности й демократії, проти тоталі­таризму, диктатури, насильництва й поневолення. А їхнім союз­ником у війні став СССР, де всі лиха – гніт, злидні, поневолення, терор, тоталітаризм, диктатура олігархії, винищування цілих на­родів, нищення релігії, свободи думки, викорінювання людсько­го й національного «я» і багато інших проявів крайнього варвар­ства та неволі – доведені до найвищого ступеня. СССР був голов­ною твердинею, зразком і розсадником того всього зла, проти яко­го розпочато війну. Альянтська допомога поставила його на ноги, зробила з нього переможця над його молодшим братом і учнем у замахові на свободу народів і людини – над гітлерівською Німеч­чиною. Союзництво з большевицькою Росією довело до того, що її зроблено силою, яка загрожує всьому світові. Що більше, вже після війни, коли не стало гітлерівської загрози, большевики за­сіли як судді в міжнародньому трибуналі судити за злочини про­ти людяности і проти миру, вони ж дістали вирішальний голос (вето) в усьому міжнародньому житті, в найвищих міждержавних інституціях вони мають вирішувати в усіх міжнародніх питан­нях. Як же це погодити з гаслами, під якими західні демократії вели війну й ведуть цілу свою політику?

Знайдено «вихід»: большевики прийняли ті ж гасла демокра­тії за свої, щоб найцинічніше прикривати ними свою протилежну суть, бити ними саму західню демократію, а одночасно повністю скомпромітувати її гасла, обеззброїти її ідейно в дальшій розпра­ві. Політика західніх держав на початку не знайшла іншого ви­ходу з ситуації, створеної воєнним союзом з Росією, як робити добру міну при єхидній і безсоромній большевицькій грі, замика­ти очі на правду про большевицьку Росію й удавати перед своїми народами та цілим світом, що вони не бачать страшної супереч-ности між власними гаслами й спілкою з большевицьким СССР. Аж опісля поволі західні демократії почали завертати з тих ма­нівців. Значною мірою це діється під впливом дальшого большевицького наступу на позиції західніх держав і очевидного даль­шого готування агресії СССР.

Або політика західніх демократій щодо тітовської Югославії, виразна підтримка, передусім економічна, її большевицького ре­жиму - це теж клясичний приклад, яке практичне значення на­дається тому, що проголошується усьому світові. Не добачувати дійсного стану справи у тітовській Юґославії західні демократії вже ніяк не можуть, бо недавно вони голосно про це говорили. Кож­ний громадянин західніх держав добре знає, що режим Тіта точ­нісінько скопійований з большевицького, що він – типово боль-шевицький. Під політичним, суспільно-економічним і кожним ін­шим поглядом комунізм Тіта в Юґославії точно робить те саме, що діється в СССР. Той самий терор, тоталітаризм, монопартійність, комуністична колективізація-соціялізація всього господар­ства, переслідування релігії, примусове накидування марксівського, матеріялістичного світогляду, коротко – комуна, ривалізуюча з «матірньою» сталінською в «досягненнях» та ортодоксаль­ності.

І ось, вистачило б, щоб Тіто посварився з Сталіном, щоб у пи­танні автономії виявив себе неслухняним супроти Москви і на­кликав на себе її гнів, – і вже західні демократії забувають учо­рашнє велике обурення та засудження злочинного большевицько­го режиму Тіта, дають йому повне розгрішення, разом з матеріяльною допомогою. В ім'я чого, яких високих ідей, засад? Бо, ану ж, може Тіто піде далі шляхом неслухняности й само-вільности щодо Москви, а якщо Сталін захоче «пацифікувати» «націонал-комуністичну Югославію», то може вона ставитиме мілітарний опір. Усе це ясно «писане вилами по воді», і над серйозністю та тривкістю такого родинного спору між двома тоталітарними, брат­ньо-комуністичними режимами стоїть ще великий знак запитан­ня. Та західні держави допомагають Тітові на всякий випадок, спо­діваючись, що, може, якраз буде так, як їм хотілося б.

Але справа мас іншу, реальнішу сторінку – дійсність. Всю до­помогу, що її Тіто дістає від Заходу, він добре використовує для зміцнення комуністичної системи, комуністичного режиму в сере­дині країни. Все відбувається для внутрішнього зміцнення, ніби для зовнішньої відпорности проти московського натиску. Єдиним реальним ефектом є таки закріплення большевизму-комунізму в країнах, зліплених у маленький СССР – Югославію. Зміцнення в чию некористь? Не треба й казати, що передусім коштом біль­шого пригнічення, поборювання всіх самостійницьких, антикому­ністичних сил народів, поневолених тітовським большевизмом. Крім самого режиму Тіта, на тому виграє світовий комунізм, бо в Сербії, Хорватії і Словенії зміцнюється комунізм проти націо­нальних, антикомуністичних змагань тих народів, і то завдяки матеріяльній допомозі західніх демократій, зрештою не вперше. Історія повторюється, одні вчаться, а інші – все наново пробу­ють, в надії, що може тепер вийде інакше.

Не треба ламати собі голови над загадкою, чи спір Тіта з Мос­квою справжній, чи це тільки хитрий, тактичний маневр. Насам­перед треба дивитися на факти і на наслідки. Хай між Москвою і Тітом, між Москвою і режимом Юґославії буде найсильніша во­рожнеча, як це трапляється між братами, а попри все залишають­ся реальні факти й наочні висліди цілого розвитку такої ситуації. Передусім наступні: західні держави прихильно поставились до комуністичного режиму Тіта, дали йому допомогу; комунізм і большевицька система в Юґославії змінцились; нанесено підрив­ний удар протикомуністичній боротьбі; ідеологічні позиції захід­ніх демократій проти тоталітаризму, диктатури, насильства і т. п. ще раз скомпромітовано до крайности; Тіто дбає про вірність ко­муністичній лінії, і між: СССР та Юґославією немає справжніх ідеологічних суперечностей, поєднання між ними може прийти кожночасно і воно було б природнішим, ніж спілка комуністичної Юґославії з протикомуністичними державами; спір за автономію і підпорядкування у поважній ситуації втратить значення; буду­вання поважніших політично-стратегічних плянів з розрахунком на участь Юґославії у війні по боці противників СССР – надто ризиковне.

Чи цього всього не бачать, не розуміють відповідальні політи­ки західніх держав? Смішно було б таке припускати. Така політика лише в нашій оцінці є невиправданою. Але ж її ведуть і то свідомо, цілево, і з їхнього погляду – раціонально. Власне, те їхнє становище ми й розглядаємо. Воно ж просте. Це все для них є побічний відтинок, другорядні справи. Вони й так «відписали» Югославію большевизмові, а доля тих народів, які кинені кому­нізмові на пожертя, їх так само цікавить, як доля України, як на­ша боротьба. Всі справи підбольшевицьких країн стоять у полі­тиці західніх держав десь на далекому кінці. Більше уваги звер­нено на ті позички й достави, які йдуть на пропаще. Але порівняль­не це не такі великі суми, ними можна заплатити за те, щоб у т. зв. холодній війні з Москвою зробити маленький шах, дати публіч­ній опінії власних народів якусь заспокоюючу піґулку. Мовляв, Захід є у наступі, робить вилім у лініях противника, коли Тіто з форпосту став противником московського імперіялізму і хоче взяти від Заходу допомогу, значить, і західня демократія іде впе­ред! Серйозної ставки на Тіта, зокрема в стратегічному розу­мінні, західні політики не кладуть. Це в них побічний відтинок, малесенька ставка. Вони стоять у т. зв. холодній війні з СССР, але трактують її цілком інакше, ніж большевики, «холодніше». Для СССР – це стадія підготовки до остаточної розправи, бороть­ба меншою зброєю, за вигідніші позиції у війні. Для західніх держав холодна війна – це різні маневри, потягнення з метою зайняти вигідніші позиції для домовлення. з противником.

І в той саме час, коли міжнародні події дають такі показові лекції «реальної» політики без скрупулів, наші опортуністи стар­шої і молодшої політичної Генерації, кожний на свій лад, вистав­ляють за найістотнішу річ у зовнішньо-політичній діяльності за­перечення українського націоналізму і перефарбовування виз­вольного руху. Одні з них так і вірять, інші просто спекулюють, переконуючи, що політика західніх держав буде прихильною до визвольної боротьби України, якщо ми переконаємо світ, що ми є за демократію. Тим часом такі питання мають дуже мале зна­чення, а ставлення сторонніх сил до справи визволення України і до нашої боротьби залежить у першу чергу від їхньої актуальної політики супроти Росії, від їхніх плянів на майбутнє. Коли, з їх­нього погляду, є збіг інтересів – згідність між цілями наших виз­вольних змагань і плянами їхньої політики, між наслідками і впли­вами нашої боротьби та їхніми бажаннями щодо розвитку ситу­ації в нашому просторі, – тоді існують реальні підстави для по­зитивного, прихильного ставлення цих чинників до наших зма­гань. На це можна сперти не тільки відповідні заходи активізації і політичного використання цих можливостей, а й ширшу кон­цепцію нашої зовнішньої політики.

Вся зовнішньо-політична акція по лінії самостійницьких зма­гань мусить передусім належно зобразити перед зовнішнім сві­том визвольну боротьбу України, її теперішнє значення для за­гальної ситуації, її стримуючий вплив на зростання большевицької сили й експансії, її енергію, спрямовану на розвал большевицько-російської імперії – тюрми народів. Довести до усвідом­лення в світі, яке величезне значення матиме здійснення цілей нашої революції – розвал СССР, побудова УССД та інших само­стійних національних держав – для основної зміни політичних, господарських і всяких інших відносин на Сході Европи й в Азії. Довести це все до належного відома й розуміння інших народів, збудити в них зацікавлення, симпатії; шукати порозуміння і співдії з такими силами, цілі й політична лінія яких сходяться з на­шими цілями, з нашими змаганнями; розгорнути заходи, щоб на базі такої реально-політичної основи довести до дійового взаємо­відношення між нами й даними чинниками, яке буде корисне, допомагатиме боротьбі тепер і в майбутньому.

Перекладення точки ваги самостійницької зовнішньої полі­тики з реальної бази на шукання симпатій через співзвучність у демократичних поглядах і наставленнях – просто шкідливе. Воно позбавляє нашу справу її властивого значення для зовнішнього світу, властивого питомого тягару й підметно-активної ролі. Нінащо не здасться така зовнішньо-політична праця, яка апелює тільки до ідеологічних подібностей, яка хоче все будувати на симпатіях в ім'я демократичних засад, тоді коли віддається на поталу большевицькій Москві демократичних союзників з часів війни (Польща, Чехія, Китай та інші). Така політика виходить на­ївною і лише сама себе компромітує перед чужим світом, вносить у власні ряди дезорієнтацію, розклад. Вона є виявом опортунізму й політичної наївности.

Противники українського революційного націоналізму у своїх виступах проти нього залюбки відкликаються до зовнішньо-полі­тичних арґументів. Вони ставлять і поширюють тезу, буцімто на­ціоналістичне обличчя визвольного руху спричиняє багато труд­нощів у зовнішньо-політичній праці і зменшує її успішність. Ідучи за настроями та поверховною опінією, які домінували після закінчення війни, різні коньюнктуристи думали, що всі націона­лістичні рухи мусять підупасти під подавляючим напором проти­лежних течій, що в усьому світі є тенденція до соціялізму. На то­му тлі в українському політичному житті за кордоном почав під­носити голову опортунізм різного походження. Крім старих на­прямків, побудованих на соціялістичних і угодовецьких засновках, зродились нові їхні попутники, які хотіли б одночасно спекулювати на хвилевій політичній коньюнктурі, і примазуватись до ре­волюційно-визвольного руху, а навіть потягнути його своїми кри­вульками. Вони намагаються прищепити концепцію, що наш рух повинен зійти з своїх власних позицій і пристосуватися до нового політичного вітру, підстроїтися під чужий смак, привласнити собі різні гасла, вивіски й фразеологію, запозичену з чужого ґрунту, хоч усе це в теперішньому нашому становищі є безпредметне.

Викинення з нашої ідеологічної, політичної скарбниці таких вартостей, які виросли на нашому власному ґрунті і відповідають нашим обставинам і потребам, та заступлення їх чужими варто­стями, для інших обставин не раз і правильними, але для нас тепер неактуальними – може діяти лише послаблююче, розстроюючо в нашому внутрішньому житті. Сам факт невиправданого нашим становищем пристосування нашого політичного змісту й облич­чя до смаку сторонніх сил підкошує процес внутрішнього росту, довір'я у власні сили, цінення власних вартостей та основну нашу засаду – будувати визволення тільки на власній боротьбі. Те, що старі й нові опортуністи намагаються прищепити визвольному рухові на місце революційних, націоналістичних прикмет, у на­ших сучасних умовах позбавлене революційного змісту і зводить­ся до порожньої, псевдодемократичної фразеології. Воно цілком не надається для організації і ведення революційно-визвольної боротьби, яка єдина може принести визволення України.

Крім непридатности й неґативного впливу на процес внутріш­нього, зростання, ці тенденції до підміни націоналістичних, рево­люційних засад і прикмет іншими, модними, мають ще й інші шкідливі моменти. Своїм оформленням і фразеологією вони ча­сто нагадують радше большевицьку «демократію», ніж західню, співпадають з новою большевицькою модою строїтися в демокра­тичні пера, надавати змістові цілої большевицької системи й по­літики вивіски демократичности. Большевизм на всі лади послу­говується маркою антифашизму і демократії, з додатком народньої, іменуючи нею СССР, цілий його лад та імперіялістичний похід большевизму в усьому світі.

Після закінчення війни з Німеччиною і повалення гітлеризму, і західні держави, і СССР однаково подають себе за демократичні. Що більше, західні держави якийсь час навіть не заперечували демократичности СССР, а трактували її серйозно, тільки скромно відзначуючи своє інше розуміння демократії. Від закінчення війни на світовій політичній арені ідуть перегони в демократич­ності, між демократією західнього зразка і большевицькою «на-родньою демократією». Для кожного, хто тверезо дивиться на справи, є очевидним, що це лише большевицька пропаґандивна тактика, з розрахунком на підманення і з'єднання собі світової опінії.

Можна лише гидитися большевицькою безсоромністю, коли СССР виступає в позі демократизму, як речник і захисник «райспражнішої демократії». Але так само не можна погоджуватися з тим, коли могутні держави Заходу приймали большевицьку брехню за правду, добре знаючи, як є на ділі, і трактували її як підставу своїх взаємин з СССР та віддавали йому одну з голов­них роль у вирішуванні всіх міжнародніх справ. Тяжко уявити більше компромітування поняття демократії, від того, як це зроб­лено «демократичністю» СССР, і тим, що держави, які є речни­ками західньої демократії, своєю мовчазною згодою і цілою полі­тикою супроти СССР увели його – большевизм – у громаду демократичних сил і тим «авторизували», увіродостойнили демо­кратичність СССР. Історія належно оцінить, яку тим заподіяно шкоду для відпору большевицького наступу в усьому світі. За­хідні держави щораз більш самі відчувають прикрі наслідки такої політики.

Теж легко усвідомити собі, який неґативний вплив мав той увесь міжнародній розвиток для справи поширення протибольшевицької боротьби в підбольшевицьких країнах. Треба мати на увазі не теперішній стан, який уже змінився, але тодішній, стан «сердечної дружби в демократизмі» між СССР і західніми держа­вами під кінець війни і безпосередньо після її закінчення.

Український визвольний рух відразу правильно оцінив істоту большевицької «демократичної» пропаґанди та перегонів у «демо­кратизмі» між СССР і західніми державами. Це зважено в інструк­ціях Проводу ОУН в Україні,1 які дають цілісну оцінку загальної політичної ситуації і напрям діяльности для цілого революційно-визвольного руху. Там вказано, що гасло демократії стало предме­том політичної тактики і засобом обидвох ривалізуючих сторін, щоб приєднати на свій бік громадську думку і симпатії народів.

У той самий час, починаючи від 1945 р., різні коньюнктуристи, виступаючи речниками «демократизму», намагаються втягнути українську самостійницьку політику в таку саму гру в демократію, яка відбувається на міжнародньому форумі, і в якій СССР грає одну з перших скрипок. Справжньою причиною того галасування про демократію не були дійсні потреби українського визвольного руху, а безкритичне сприймання і нерозуміння того, що по суті діється в міжнародньому житті, плитке наслідування і бажання уподібнитися до зовнішнього світу, до актуальної моди.

Така обношувана демократичність не має в собі правдивого змісту, який давав би здорову розв'язку сутніх справ визвольних змагань і цілого актуального українського політичного життя. Поминувши те, в чому вона стосується до теоретичних питань суспільно-політичного устрою у власній державі, ця демократич­ність часто має характер порожніх голослівних деклярацій, упо­дібнень, а в не одному – демагогії. Через таку внутрішню порож­нечу і штучну підробленість, відривання від реальної політичної дійсности та настанови на зовнішньо-політичний ефект псевдо­демократична фразеологія наших коньюнктуристів має харак­тер і вираз подібний до совєтського «демократизму». Цю схожість завершує така ж сама термінологія: «народня демократія». Таким чином, хоча погоня за зовнішньою демократичною модою випли­ває з бажання уподібнитися до західньої демократії і їй приподобатися, однак наверх вилазить внутрішня суть цього уподіб­нення і виходить аналогія до большевицької «демократизації», а не до західньої демократії.

З таких то мотивів походять різні намагання, щоб прапором української революційно-визвольної, протибольшевицької бо­ротьби стало гасло: «за демократію», «за демократичний лад в Україні». Воно, може, й подобалося б деяким стороннім політичним чинникам, які не орієнтуються в історичних проблемах визвольної боротьби народів підсовєтської Европи й Азії, а все оцінюють на підставі зовнішніх вивісок і назв. Можливо, що розрахунок на дешевий ефект, щоб подобатися таким чинникам, декому вида­ється слушним. Але це лежить у сфері порожніх фраз, голих словесних заяв і симпатій, а не реальної, дійової політики. Буду­вати на таких факторах – значить обманювати себе.

Натомість зміна прапорів, зміна провідної ідеї визвольних зма­гань має дуже істотне неґативне значення для розвитку й успіш­ності цих змагань. І цей якраз момент мусимо брати до уваги. А так само кожний серйозний сторонній чинник, який дивиться на суть, а не на поверховне враження, який трактуватиме наше становище із зрозумінням.

Як уже попереду відзначено, починаючи від другої світової війни, большевики взяли собі ширму демократії, народньої демо­кратії за чолову вивіску, за головне гасло. Під цим гаслом вони ведуть свій імперіялістичний наступ у світовому маштабі, за побо-рення всього протиставного, за опанування світу. Кожна большевицька кампанія, колена акція по цій лінії, спрямована проти небольшевицьких сторонніх сил, ведеться під цим гаслом. Всі засоби большевицької пропаґанди є понатикувані термінами демокра­тія, демократичний в тому сенсі, що в СССР і в його сателітах існує справжня демократія, лише большевицький устрій є демо­кратичний, тільки СССР змагається за демократію в усьому світі, за справжню, народню демократію. Це вистачає, щоб у всьому підсовєтському світі, в усіх народів, у кожної підсовєтської лю­дини ті гасла з большевицьких уст, які завжди лящать у вухах, стали порожніми, беззмістовними, або й осоружними від налип­лого вже до них большевицького посмаку.

В той же час на еміґраційному ґрунті виринають намагання накинути, як прапорне гасло, визвольній боротьбі гасто «за демо­кратію»; під ним вести революцію, ним мобілізувати маси до най­тяжчої боротьби на життя або смерть, проти большевизму. Це значить позбавити визвольну революцію власного, чіткого ідей­ного обличчя, своїх питомих чолових кличів, прапорів, а прислонити їх такими, які ворог виставив як свої. Це значить, на ідео­логічному фронті іти до такого стану, який існує, напр., поміж західніми демократіями й СССР, коли одні й другі оперують гас­лом демократії, одна й друга сторона в своїй пропаґанді говорить про свою справжню демократію і фальшиву у противника. Або як між соціялізмом і комунізмом: одні й другі червоні, одні й другі – за соціялізм і т. п.

Хто шукає такого затирання фронтів? Адже большевики. Бо їм іде про невтралізацію ідей, гасел їхніх противників, на те вони їх перехоплюють і присвоюють собі так само, як це робиться із зброєю на війні. Натомість вони мають, крім того, свої власні, лише їм властиві, ідеї, гасла, концепції, які є їхньою властивою пробойовою зброєю. На ідеологічному фронті, який у революцій­ній боротьбі має першорядне значення, дуже важливою справою є відповідне розставлення різних родів зброї. Треба застосовувати кожну придатну для поборювання ворога, а нам доступну зброю. Але треба знати й обраховувати дію кожної і відповідно нею опе­рувати. Треба розрізняти, яка служить обороні, яка паралізує ворожий наступ і оборону, яка підготовляє власний наступ, а яка творить головний засіб самого наступу. Між ідеями і гаслами тре­ба відрізняти такі, що мають універсальне значення, які прийма­ємо й ними оперуємо так само, як іншими силами. Сюди належать гасла демократії і різні загальнолюдські ідеї, кличі. Від них відріз­няємо такі кличі, які віддають найсуттєвіший і цілком конкретний зміст наших власних цілей, і через те є нашими питомими, прапор­ними. Вони надають чітке ідейне обличчя і конкретний зміст нашій боротьбі, по них пізнають нас свої і чужі, за ними повинні йти маси, цілий народ, серед тієї ідейної плутанини, що її зумисне створює большевицька пропаганда довкола універсальних ідей, зокрема довкола гасел демократії.

Наші прапорні гасла є незмінні: загальне гасло – «свобода народам, свобода людині» йде разом із цілком конкретними: «за Самостійну Соборну Українську Державу», «за повне знищення большевизму, комунізму й усякого російського імперіялізму», «за розвалення СССР і за самостійні національні держави на його місці». А далі йдуть такі програмові гасла, які конкретизують зміст самостійного державницького життя в усіх ділянках, визначають принципи державного устрою, суспільно-політичного й економіч­ного ладу, засади розвитку й порядкування поодиноких царин життя. В цих програмових засадах-гаслах українського націона­лізму міститься – як суттєвий зміст – принципи українського народоправства, чи пак демократії, в істотному, а не в трафаретно-пропаґандивному значенні цього слова. Але вони йдуть після го­ловної мети – відбудови УССД, і в такому порядку завжди мусять бути ставлені.

Різні противники українського націоналістичного руху нама­гаються не лише змонополізувати для себе гасла демократії, що їх трактують як засіб своїх коньюнктурних спекуляцій, але одно­часно зобразити наш рух як протиставлення демократії, запляму­вати його закидом споріднення з тоталітарними системами. Така демагогічна, тенденційно фальшива постановка полягає в безпід­ставній тезі, що між засадами українського націоналізму, так як його ОУН ввесь час розуміє, інтерпретує і здійснює – з одного боку, і засадами демократії в правильному, здоровому сенсі – з другого, е протиставлення. При цьому зумисне іґнорується те, що український революційний націоналістичний рух у цілій своїй постановці є рухом всенароднім, що основні його цілі – це здобуття волі всьому українському народові, волі у кожному відношенні, національно-державної, соціяльної, забезпечити свобідний все­бічний розвиток, зробити український народ господарем на влас­ній землі, який сам виконує владу й вирішує всі свої справи. Ввесь український народ є підметом і цілевим визначенням українського націоналізму. Якнайкращий, всебічний розвиток усіх сил і ча­стин української нації, свобода й дійсна справедливість для всіх громадян України – це основні лінії його програми. Самостійна Соборна Українська Держава, воля народам і людині – це основні цілі боротьби націоналістичного руху, сформовані в короткому, головному кличі.

Свобідний розвиток, вияв думки і творчости в усіх ділянках, свобода індивідуальної і збірної, організованої діяльности, свобідне існування й діяльність різнородних організацій, зокрема сус­пільних, професійних об'єднань і політичних партій, рівноправ­ність усіх громадян України, забезпечення усім належного жит­тєвого рівня й добробуту, забезпечення кожній одиниці однакового життєвого старту, всебічного розвитку й вияву здібностей, досту­пу до всіх шкіл і звань – це деякі з багатьох програмових постулятів, що є висновками із основної настанови націоналістичного руху на те, щоб у Самостійній Українській Державі існував лад свободи і справедливости, добробуту й розквіту всіх сил нації, усіх громадян.

Але український націоналістичний рух – це насамперед виз­вольний рух. Його головним призначенням і змістом є допровади­ти до визволення, державної суверенности й соборности України власною революційною боротьбою. Відповідно до цього, в нашій ідеології і програмі розставляються і наголошуються різні момен­ти під кутом визвольної боротьби, а не чисто теоретичних, голословних деклярацій і деклямацій, чи просто – спекуляцій на коньюнктурі, як це собі позволяють всякі партії. Наша визвольна концепція – це концепція чину, боротьби, тож і програма віддзер­калює не тільки важливість, а й дійове чергування наших цілей. Без власної держави, без визволення, отже і .без визвольної бо­ротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії. Тож усяке переставлювання цього поряд­ку речей в сфері концепцій веде до баламутства, а в сфері полі­тичної дії – до підривання визвольних змагань нації.


*


Надзвичайно хитрі і добре замасковані маневри большевицької пропаганди, їхні успіхи – проникання в політику й опінію різ­них народів, затруднення тієї політики й опінії благими суґестіями – можна доглянути й належно оцінити тільки тоді, коли біль­ше заглибитись в істоту, ціль і наслідки явищ, які походять від большевизму, а приймаються серед інших народів. Щоб висвіт­лити такі большевицькі методи, податливість на них західніх де­мократій та деяких українських середовищ, і щоб показати, як за дрібними проявами приховуються не раз дуже поважні справи, розгляньмо ближче один із таких незліченних фактів. Для при­кладу візьмемо незначний на перший погляд, але істотний і гли­боко знаменний факт, що гітлеризм не називають його властивим іменем – націонал-соціялізмом, тільки нацизмом. Так послідовно робить большевицька пропаґанда, не вживаючи назви націонал-соціялізм, тільки називає гітлеризм нацизмом або фашизмом. Бож, коли большевізм реалізує в себе соціялізм, то він не може його бити. Як большевики, так і соціялісти різної масти хочуть затушкувати той факт, що гітлеризм називався і був націонал-соціалізмом. Чому? Щоб ганьба і прокляття, що їх своєю практи­кою стягнув на себе націонал-соціялізм, не заторкнути соціялізму, а впали на кожний націоналізм, без уваги на його внутрішній зміст, суть і природу. Так роблять наші соціял-опортуністи і під­точена соціялізмом і комунізмом частина західньої опінії, яка безкритично підхоплює большевицькі сугестії.

Гітлеризм мав два основні елементи: германський расизм-імперіялізм і національний соціялізм. Ставлення націонал-соціялізму до всіх інших народів визначав імперіялістичний расизм, тео­рія про вищість німецької раси, про її право й природне призна­чення панувати над іншими народами, запрягати їх на свої послу­ги, забирати від них землю, майно, сили і творчість, нищити інші раси. Якщо хтось хоче шукати аналогій, то може це робити серед тих народів, що їх історія і сучасність, підбій інших народів, бу­дування багатонаціональних імперій, колоній і т. п. – дають для цього підстави. У московському імперіялізмі бачимо багато подіб­ностей. Треба большевицької демагогії і безсоромности, щоб гово­рити про схожість з гітлерівським націонал-соціялізмом україн­ського націоналізму, який змагається за знищення імперіялізму, визволення України й інших народів, за самостійне життя і свобідний розвиток української нації, який ставить етнографічний принцип і принцип свобідного державного самовизначення наро­дів, як одну з основних засад у міжнародніх взаєминах.

Інший основний елемент гітлеризму – це національний соція­лізм, як система внутрішнього ладу німецького народу, німець­кого райху. Своїм духом і практикою в багатьох справах він ішов слідами большевизму. Тоталітарна система, диктатура і сваволя державної бюрократії, повне знехтування людини, система безо­глядного терору, такі засоби, як концентраційні табори, масове винищування непокірних елементів – усе це націонал-соціялізм живцем перебрав від большевизму. В одного й другого та сама практика, якою один здійснює марксівський соціялізм-комунізм, а другий – національний соціялізм. Так само у поставі до релігії, в духово-культурній, виховній ділянках – між націонал-соція­лізмом на практиці є дуже велика схожість, хоч обидва в своїй теорії стоять у багатьох справах на протилежних позиціях.

Гітлеризм виразно проголошував свій імперіялізм у формі ра­систської теорії. Большевизм приховує свій московський імперіялізм під формою інтернаціоналізму, клясової солідарности пролетаріяту, світової комуністичної революції. Все протиставлення по­між ними, від ідеологічного починаючи, аж до воєнної розправи, за своєю суттю було конкуренційною боротьбою двох подібних імперіялізмів за панування на тому самому просторі, а не боротьбою двох протилежних світоглядів, ідеологій, суспільно-політичних си­стем.

Розглянувши історію і суть німецького націонал-соціялізму й московського соціял-комунізму, поставлених поруч себе, доходимо до висновку, що соціялізм, як інтернаціонального, так і національ­ного видання, знайшовши відповідне підґрунтя в якомусь народі, веде до тоталітаризму з усіма його методами і наслідками. А дру­гий висновок такий, що соціялізм не є жодним протиставленням імперіялізмові, поневолюванню, насильництву, не бере під захист ані народів, ані людини, і може бути дуже добрим інструментом імперіялізму, поневолення, тиранії, визиску, винищування наро­дів і людини. І третє – соціялізм не є протиставленням всякого капіталізму, він лише поборює приватно-капіталістичну систему, але веде до державного капіталізму, який найбільше пригнічує, визискує і закріпачує народ, а насамперед робітництво і селянство. Таким шляхом соціялізм кінець-кінцем затягає найстрашнішу петлю на шиї тих, кого він збирається захищати.

Так само на прикладі тітовської Югославії наочно бачимо, що сербський націонал-комунізм у своїй внутрішній політиці ні в чому не різниться від російського большевизму. В обидвох так са­мо, як і в гітлеризмі, панує тотальне поневолення, терор, визиск і невільництво народів та людської одиниці, переслідування релі­гії, усіх тих національних, духових, культурних, політичних і суспільних первнів, які не підкоряються, не служать і не пособля-ють панівній, насильницькій системі. Націонал-комунізм веде до того самого, що й інтернаціонал-комунізм.

В українському політичному житті було одно явище, яке ви­разно вказує, що концепція націонал-комунізму була точкою зближення між московським большевизмом і гітлерівським на­ціонал-соціялізмом. У 1940-41 роки, коли вирішувалося питання війни чи миру між гітлерівською Німеччиною та СССР й обидві сторони готувалися до розправи на всіх відтинках, серед україн­ського громадянства на західніх окраїнах і на еміграції, у т. зв. Генерал-Губернаторстві, з'явилась анонімна ініціятива й видан­ня політичного новотвору ніби конспіративної «Української Національно-Комуністичної Армії». Мало кому відомо, що це була інспірація, гітлерівська спроба, роблена українськими руками. Цю працю вело кілька одиниць, готових служити чужим, між ними були й такі, що раніше відогравали визначні ролі в українсь­кому політичному житті. Та найцікавішим є те, що крім гітлерів­ців, до виникнення УНКА спричинились також большевики, бо деякі українці, ініціятори УНКА, віддавна стояли на послугах большевицької розвідки і підтримували таємні контакти з большевицькою амбасадою в Берліні. В той час спроба ввести в дію український націонал-комуністичний рух була однаково на руку Берлінові й Москві. Гітлерівцям було б найзручніше опанувати Україну, зберігши комуністичну систему, перемалювавши її тро­хи, додавши вивіску «український національний комунізм», та повертаючи всі здобутки досконалої комуністичної експлуатації на користь Райху, на вічне уярмлення України. Знову ж для Мос­кви було бажанням, щоб на випадок відступу большевиків з Ук­раїни, там збереглася комуністична система також за німецької окупації, щоб народ побачив її «незамінимість», щоб опісля ще лег­ше було большевикам відновити своє панування. Передбачлива політика теж на гірші евентуальності. Спроба з УНКА залиши­лася мертвородженого, тому що не знайшла жодного відгуку; її творці залишилися в тіні, не виявили своїх анонімів та далі тихо «працювали» в «Остміністеріюм» Розенберґа, в Ґештапо, а деякі одночасно в большевицькій агентурі.

Епізод з УНКА є дуже повчальним; з одного боку він розкри­ває большевицькі ходи, а з другого – справжнє відношення між большевиками і націонал-соціялізмом, лінію їхнього перерізу. Цей напрям праці своїх аґентур і диверсій серед інших народів боль­шевики продовжують. Це наочно бачимо в політичному житті на еміґрації, де повторюється і підсилюється намагання прищепити комуністичні тенденції, настрої, симпатії в замаскованій формі національною, чи навіть протибольшевицькою ширмою. Таке саме діється серед інших народів. Зокрема проводиться великий ма­невр, щоб політиці західніх демократій підсунути і прищепити концепцію ставити на «тітоїзм – націонал-комунізм». У тій формі комунізм повинен знайти менший спротив, а навіть підтримку збоку західніх демократій. А решта прийде згодом. Москва вміє оцінювати ідеологічні рушії в житті народів, вона надає належну вагу комуністичній ідеології і системі, робить ставку на те, що опа­новані комунізмом народи, комуністичні держави в остаточній розправі між двома світами – комуністичним та антикомуністич­ним мусять стати по боці СССР. А большевики вже подбають про те, щоб прийдешня війна мала з їхнього боку виразне ідеологічне обличчя. Це надасть їй характер ідеологічної війни навіть тоді, коли друга сторона не буде мати виразного, одностайного ідеоло­гічного фронту.

Повністю скомпромітований націонал-соціялізм, упавши у висліді війни, повинен був потягнути за собою свого старшого брата й майстра – большевизм. З ним мав би лягти ввесь матеріялістичний соціялізм, який, спекулюючи на високій, здоровій ідеї соці­альної справедливости, свобідного й повного розвитку всіх сил народу, волі, гідности й добробуту людини, рівности й братерства, тобто на ідеї християнізму, звів здорові прагнення народів і їхні сили на манівці клясової боротьби, розкладу націй і підточив цілу європейську духовість.

Якраз через той занепад християнізму, ідейної чистоти, ясности й далекозорости політичної думки, почуття великої історич­ної відповідальности з одного боку, і через загрозу поєднання Ста­ліна з Гітлером – з другого, ведення війни західніми альянтами пішло таким шляхом, що впав гітлеризм, а большевизм вийшов переможцем і став ще більшою загрозою для всього світу. Такий половинний вислід, що большевизм залишився, скріплений при­ростом частин того потенціялу, що ним розпоряджався гітлеризм, – не є жодним позитивним вирішенням історії змагу нашої доби. Цей змаг іде далі, поки не розгорнеться у нову світову війну.

Тим часом большевизм, бувши в наступі, маючи ініціятиву, а насамперед маючи явних і прихованих, свідомих і несвідомих по­мічників у західньому світі, зумів посіяти таке баламутство в плиткій опінії світу, що ідейне банкрутство націонал-соціялізму, яке за своєю суттю є посереднім історичним засудженням і самої большевицької системи, вийшло большевизмові на користь. Большевицька пропаґанда, при співдії соціялістичних впливів, докла­ла усіх зусиль, щоб тиск морально-політичного наступу всього сві­ту проти націонал-соціялізму відвернути від большевизму. Цей великий маневр большевицької Москви на ідеологічному фронті значною мірою їй удався. На деякий час значна частина змобілізованої війною політичної енергії й опінії гналася за тінями націо­нал-соціялізму у фальшивому напрямі. А за той час другий, ще більший злочинець – большевизм, зі становища судді й світово­го миротворця цинічно продовжував своєї ремесло й підготовляв дальші напади. Виведена в пусте поле політична думка та енергія народів розгубилася, вичерпалась. Сьогодні доводиться їй наново мобілізувати й скеровуватися проти головного тепер єдиного воро­га, але з труднощами і з витратою часу та багатьох позицій. Тим часом большевизм наступає і здобуває. Ось події в Китаї, не менш важливі й далекосяглі в наслідках, ніж події другої світової
1839023313222680.html
1839165613687607.html
1839240116941358.html
1839295689476504.html
1839494555745880.html